Шпори Господарський Процес

1. Шпори З Господарського Процесуального Права
2. Господарський Процес Шпори
3. Підручник Господарський Процес
4. Підручник Господарський Процес 2017

2014 Лектор: Подцерковний Олег Петрович - доктор юридичних наук, професор, зав BPwin; AllFusion Process Modeler: профессиональное руководство. Дисциплина: Менеджмент. Шпаргалки по AllFusion Process Modeler. Поняття господарського процесу та господарського Господарське процесуальне право.

1. - К.: КНЕУ, 2008. - 224 с.Витоки господарського судочинства;Господарські суди — спеціалізовані суди у системі судів загальної юрисдикції;Господарський процес і господарське процесуальне право;Підвідомчість і підсудність справ господарським су.
2. Понятие трудового права как науки, отрасли права и учебной дисциплины. Кто прав в данном споре? Нормативные акты и литература. Трудове право юрист, юрист по трудовому праву, юристи севастополя по трудовому праву. Господарське право та господарський процес; 5.Трудове право та право соц.
3. Господарський розвиток. Процес переходу людства від привласнюючих форм.

Докази в господарському процесі Тема 6. Докази в господарському процесі Поняття доказування.

Поняття та види судових доказів. Обов’язок доказування. Належність і допустимість доказів. Письмові й речові докази. Висновок експерта. Пояснення учасників господарського процесу.

Оцінка доказів господарським судом. Загальні положення теорії судового доказу, розроблені спеціалістами у галузі загальної теорії права чи цивільного й кримінального процесів, рівною мірою, застосовуються і у галузі господарського судочинства, оскільки відображають принципові аспекти, які пов’язані з діяльністю судів по встановленню фактичних обставин, що мають значення для правильного розгляду справи. Доказування — складний процес, який охоплює розумову і процесуальну діяльність його суб’єктів з обґрунтування якого-небудь положення і виявлення якогось знання на підставі дослідженого. При доказуванні суд і особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують обставини предмета доказування, його елементи за допомогою доказів, що допомагають сформувати нове знання, яке має значення для вирішення справи. Діяльність суб’єктів доказування в господарському процесі з обґрунтуванням обставин справи з метою його вирішення і становить процес доказування. Таким чином, доказування в господарському процесі — це логіко-практична діяльність осіб, які беруть участь у справі.

Суб’єктами доказування в господарському процесі є суд та особи, що беруть участь у справі; інші особи, які беруть участь у справі, а саме посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів — коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи; судові експерти, які, будучи учасниками процесу доказування, надають допомогу в досягненні мети доказування, але не мають обов’язку доказувати які-небудь обставини по справі. Процес доказування, як і вся процесуальна діяльність у цілому, регламентований законом.

Процесуальна форма доказування в господарському суді — це система правил доказування, врегульована законодавством, яка є універсальною, імперативною і підпорядкованою принципам господарського процесу. Доказування в господарському процесі можна розділити на два види: 1) доказування відносно окремих юридичних фактів, як правило, для здійснення певної процесуальної дії. Об’єктами доказування при цьому є обставини, які належить установити згідно з вимогами найчастіше господарського процесуального законодавства; 2) доказування відносно всієї справи. Об’єкт доказування по справі в цілому є предметом доказування. У процесуальній теорії традиційно під предметом доказування розуміють сукупність фактів, які мають матеріально-правове значення, встановлення яких необхідне для винесення судом законного й обґрунтованого рішення по справі. Факти, які мають матеріально-правове значення, або юридичні факти — це факти, з наявності або відсутності яких закон пов’язує можливість виникнення, зміни і припинення матеріально-правових відносин.

Встановлення фактів, які мають матеріально-правове значення, — головна мета при розгляді справи в господарському суді, оскільки в першу чергу від чіткого їх визначення і встановлення залежить правильне вирішення справи. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад по справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права.

Саме норми матеріального права визначають, які обставини треба встановити для вирішення певної категорії справ. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування по справі. Слід звернути увагу на те, що в процесі розгляду справ предмет доказування може дещо змінюватися в силу права позивача на зміну підстав або предмет позову, можливості подання зустрічного позову, а також інших обставин.

В процесі розгляду справи виникає необхідність встановлення фактів не тільки матеріально-правового характеру, але й інших. Зокрема фактів, які мають процесуальне значення, тобто фактів, з наявністю або відсутністю яких пов’язана можливість виникнення, зміни або припинення процесуальних правовідносин.

Всю сукупність фактів (обставин), які встановлюються в процесі судового доказування, називають “межею доказування”, що ширше за поняття “предмет доказування”. Факти (обставини), які включені в предмет доказування, належать доказуванню в суді, але з цього є виключення. Згідно зі ст. 35 ГПК є три види фактів, які не потребують доказування: — визнані господарським судом загальновідомими; — преюдиційні; — презумпційні. Загальновідомість факту може бути визначена господарським судом за наявності двох умов: про факт знає широке коло осіб і він повинен бути відомим складу суду, який розглядає справу.

Преюдиційний (prejudiciеlis), тобто такий, що відноситься до попереднього судового рішення, означає визначеність деяких фактів, які не потрібно доказувати знов. Преюдиційні факти: — встановлені рішенням господарського суду ( іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, факти не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони; — вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов’язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені; — рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов’язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.

Презумпція (praesumptio) — визнання факту юридично вірогідним, достовірним, доки не буде доведено протилежне. Презумпційні факти — факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи.

Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку. Згідно зі ст. 32 ГПК України доказами в господарському процесі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами: — письмовими і речовими доказами; — висновками судових експертів; — поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі. В процесі доказування засобами встановлення обставин, які мають значення для справи, є судові докази. Судові докази — поняття, яке поєднує в собі два тісно взаємозв’язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів і засоби доказування як процесуальна форма. Фактичні дані, точніше відомості про певні обставини, відображають, віддзеркалюють факти реальної дійсності. Особливістю судових доказів є наявність процесуальної форми, встановлені вимоги щодо порядку отримання відомостей про обставини.

Відомості про факти можуть бути отримані судом лише за допомогою передбачених законом засобів доказування (письмові, речові докази та інші). Таким чином, судовими доказами в господарському процесі є відомості, які можуть підтвердити наявність або відсутність обставин, що мають значення для вирішення справи та отримані у встановленому законом порядку передбаченими засобами доказування. Традиційна уява про види доказів, яка склалася в процесуальній науці, дозволяє їх класифікувати на види з таких підстав: за характером зв’язку змісту з фактом, який встановлюється, докази поділяються на прямі й побічні; за процесом формування відомостей про факти — первісні та похідні; за джерелом — особисті й речові. Суттєве значення має питання про те, хто несе обов’язок доказування та подання доказів. За загальним правилом кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 33 ГПК). Докази подаються сторонами та іншими учасниками господарського процесу.

Але, оскільки суд сам визначає предмет доказування, він має право впливати на обсяг доказування. Суд вказує, які обставини позивач повинен довести, навіть якщо він не посилається на цю обставину. Якщо сторони, інші особи не виконують обов’язки з подання доказів, господарський суд має право застосувати до них штрафні санкції (п. 5 ст. 83 ГПК) або залишити позов без розгляду у разі невиконання позивачем без поважних причин вимог суду про витребування матеріалів (п. 5 ст. 81 ГПК). Закон покладає окремі обов’язки по збору доказів і на суд. Згідно зі ст. 38 ГПК, якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов’язаний витребувати від підприємств та організацій — незалежно від їх участі у справі — документи й матеріали, необхідні для вирішення спору. Господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження, а також може уповноважити на одержання доказів заінтересовану особу.

За невиконання обов’язку про подання необхідних доказів господарський суд має право стягувати штраф (п. 5 ст. 83 ГПК) до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Штраф не стягується, якщо особа, яка має подати докази, повідомила господарський суд про неможливість зробити це з посиланням на поважні причини. Але і сплата штрафу не звільняє сторону від обов’язку подати докази. Предмет доказування, факти, які належать встановленню по справі, господарський суд визначає виходячи з вимог і заперечень сторін та керуючись нормою матеріального права, яка повинна бути застосована в даному випадку. Встановивши коло фактів, суд повинен визначати, які докази мають бути досліджені для виявлення наявності або відсутності цих фактів.

Вирішуючи це, господарський суд має користуватися правилами належності й допустимості. Належність і допустимість — необхідні якісні характеристики судового доказу. Згідно зі ст. 34 ГПК господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Належність доказів залежить від правильного визначення предмета доказування.

Належність доказів — це властивість, пов’язана зі змістом судових доказів. Докази, які підтверджують або спростовують існування обставин предмета доказування, є належними. Вимоги щодо належності доказів полягають у тому, що суд повинен приймати лише ті докази, які можуть підтвердити або спростувати юридичні факти, що мають відношення до даної справи. Це правило дозволяє суду позбутися зайвих доказів, не захаращувати справу, зосередитися на тих доказах, які мають суттєве значення для вирішення спору.

Належність доказів — правова категорія, яка свідчить про взаємозв’язок доказів з обставинами (фактами), які повинні бути встановлені як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Додержання правил про належність доказів сприяє підвищенню рівня судового розгляду, його раціональності та прискоренню. Суддя має право усувати із судового розгляду все те, що не має суттєвого значення для справи. Якщо належність характеризує об’єктивний зв’язок доказів з фактами (обставинами), які треба встановити, то допустимість доказів зв’язана з їх процесуальною формою, тобто засобами доказування. Допустимість доказів — це встановлена законодавством вимога, яка обмежує застосування конкретних засобів доказування, або вимога, яка передбачає обов’язок застосування конкретних засобів доказування при встановленні визначених фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду певної справи у порядку господарського судочинства. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 34 ГПК). Допустимість доказів означає, що суд обмежений нормами права при виборі засобів доказування.

Правило допустимості доказів, на відміну від правила належності, застосовується тільки в тих випадках, коли законодавством встановлені певні вимоги щодо оформлення правовідносин або тих чи інших дій. Допустимість доказів носить загальний і спеціальний характер. Загальне правило допустимості полягає в тому, що в процесі доказування можуть використовуватись тільки засоби доказування, які передбачені законом.

Спеціальні вимоги встановлені законом щодо необхідності застосування певних доказів або заборони посилання на який-небудь доказ. Застосування правила допустимості доказів носить для господарського суду обов’язковий характер, тому що його порушення може призвести до прийняття незаконного та необґрунтованого рішення.

Окремі засоби доказування. Згідно з Господарським процесуальним кодексом України встановлені такі засоби доказування: — письмові докази; — речові докази; — висновки судових експертів; — пояснення представників сторін, пояснення інших осіб, які беруть участь в судовому процесі.

Письмові докази частіше використовуються на практиці, це вид засобів доказування, що зумовлений характером справ, які вирішуються господарськими судами. Господарське процесуальне законодавство не містить дефініції письмових доказів. Стаття 36 ГПК лише визначає, що письмовими доказами є документи й матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, тобто визначаються лише їх види, які застосовуються у господарський практиці. До того ж і ці види не перераховані і мають тільки загальну характеристику як різноманітні документи і матеріали.

Письмові докази мають речову основу (папір або інший матеріал), на яку нанесено текст способом, що дозволяє сприймати його візуально. Саме зі змісту даного тексту сприймаються необхідні господарському суду відомості, а не з якості предмета, на який він нанесений. Цим відрізняють письмові докази від речових, оскільки речові докази у своєму зовнішньому виразі також можуть являти собою певні предмети з нанесеним текстом. Викладені у письмовій формі пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, не є письмовими доказами, а є особистими доказами у письмовій формі.

Не є письмовими доказами також висновки експертів у письмовій формі. Письмові докази — це предмети, які відображають (віддзеркалюють) відомості, що мають значення для справи, за допомогою доступних для сприйняття їх людиною засобів. За низкою ознак письмові докази можуть бути класифіковані на певні види: — за суб’єктом, від якого виходить документ, — на офіційні та приватні (неофіційні). В господарському процесі частіше досліджуються офіційні документи, що визначається характером справ, які вирішуються господарським судом. Офіційні документи виходять від органів держави, громадських організацій, посадових осіб та інших, тобто тих, хто уповноважений їх видавати.

Можуть мати розпорядний характер. Приватні документи менше застосовують у господарському процесі. До них відносять документи, які виходять від приватних осіб або не зв’язані з виконанням яких-небудь повноважень; — за змістом — на розпорядчі й довідково-інформаційні. Для розпорядчих документів властивий владно-вольовий характер. Довідково-інформаційні документи носять інформативний характер про якісь певні обставини, можуть бути офіційними і приватними; — за способом утворення — оригінали або копії. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для визначення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках — на вимогу господарського суду (ст. 36 ГПК). Оригінали письмових доказів, що є у справі, за клопотанням підприємств та організацій повертаються їм після вирішення господарського спору та подання засвідчених копій цих доказів (ст. 40 ГПК). Господарський суд може провести огляд та дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження — за умови складності подання цих доказів. Згідно зі ст. 39 ГПК за результатами огляду та дослідження складається протокол, який підписується суддею. Протокол додається до матеріалів справи. Речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору (ст. 37 ГПК).

Речові докази, як і письмові — це певні предмети, різноманітні матеріальні цінності. Речові докази відрізняються від письмових не своїм змістом, а якістю, властивостями, відмінними ознаками, а також тим, що їх неможливо замінити. Письмові ж докази можливо відтворити, коли, наприклад, втрачений оригінал замінюється його примірником або копією. Речові докази можуть виступати як саме докази та одночасно як доказ і як об’єкт спору. До речових доказів, які є одночасно і об’єктом спору, може бути застосовано заходи до забезпечення позову.

Докази надаються особами, які беруть участь у справі. Законодавство встановлює однаковий порядок витребування речових і письмових доказів. Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов’язаний витребувати від підприємств та організацій — незалежно від їх участі у справі — документи й матеріали, необхідні для вирішення спору. Стаття 38 ГПК передбачає, що господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження. У випадку, якщо особи, які беруть участь у справі, не можуть самостійно отримати необхідні докази, вони звертаються з клопотанням про витребування цих доказів.

Сторона, прокурор, які порушують клопотання перед господарським судом про витребування доказів, повинні докладно зазначити: який доказ вимагається, підстави, з яких вони вважають, що ці докази має підприємство чи організація, і обставини, які можуть підтвердити ці докази. Господарський суд може уповноважити на одержання таких доказів заінтересовану сторону. Після вирішення спору речові докази, які знаходяться в господарському суді, повертаються підприємствам та організаціям, від яких їх було одержано, або повертаються стороні, за якою господарський суд визнав право на ці речі (ст. 40 ГПК). Вони видаються під розписку уповноваженої особи, і ця розписка додається до справи.

Речі, які не можуть знаходитись у власності особи, якою їх подано, передаються відповідним органам. Для роз’яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу (ст. 41 ГПК). Господарське процесуальне законодавство не передбачає випадків, у яких призначення експертизи є обов’язковим. Питання про призначення експертизи вирішує суддя при підготовці справи до розгляду з урахуванням конкретних її обставин та характеру тих фактів, що підлягають встановленню (п. 5 ст. 65 ГПК).

Призначення судової експертизи можливе також на стадії вирішення господарського спору. В цьому випадку господарський суд має право зупинити провадження у справі (ст. 79 ГПК). Законодавством не встановлено, які питання, що розглядаються в господарському суді, потребують спеціальних знань, але висновок експерта не може торкатися правових питань, оскільки суддя сам має спеціальні професійні знання в галузі права. Учасники господарського процесу мають право (а не обов’язок) пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз’яснені судовим експертом. Остаточне коло цих питань встановлює господарський суд.

Він може відхилити питання, що були запропоновані учасниками господарського процесу; вносити у формування питань редакційні зміни, не змінюючи їх змісту; ставити нові питання незалежно від питань, запропонованих учасниками процесу. Проведення судової експертизи має бути доручено компетентним організаціям чи безпосередньо спеціалістам, які володіють необхідними для цього знаннями. Особа, яка проводить судову експертизу, — судовий експерт — користується правами, несе обов’язки та відповідальність, які визначені Законом України “Про судову експертизу”, нормами Господарського процесуального кодексу України, іншими законодавчими актами.

Сторони і прокурор, який бере участь у господарському процесі, мають право до початку проведення судової експертизи заявити відвід судовому експерту згідно зі ст. 41 ГПК. Питання про відвід вирішується суддею, який виносить з цього приводу ухвалу (ст. 31 ГПК). При призначенні експертизи суд виносить ухвалу. Така ухвала може бути окремим актом або сумісним — про здійснення інших процесуальних дій.

Судовий експерт зобов’язаний за ухвалою господарського суду з’явитись на його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених йому питань. Оскільки це необхідно для дачі висновку, він має право знайомитись із матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів, просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів. Судовий експерт має право відмовитись від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов’язку.

Шпори З Господарського Процесуального Права

Висновок судового експерта подається господарському суду в письмовій формі, а копія його надсилається сторонам (ст. Він повинен містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки й обґрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання. Якщо під час проведення судової експертизи встановлюються обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, з приводу яких судовому експерту не були поставлені питання, у висновку він викладає свої міркування щодо цих обставин. Господарський суд може призначити додаткову експертизу у випадках недостатньої ясності чи неповноти висновку судового експерта; за необхідністю — повторну судову експертизу й доручити її проведення іншому судовому експерту.

Висновок судового експерта для господарського суду не є обов’язковим і оцінюється господарським судом поряд з іншими доказами за встановленими законодавством правилами. Відхилення господарським судом висновку судового експерта повинно бути умотивованим у рішенні. Пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі, поряд з іншими визначаються засобами доказування в господарському процесі.

Відповідно до господарського процесуального законодавства учасниками господарського процесу можуть бути підприємства, організації, установи, інші юридичні особи, громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності, в передбачених законодавством випадках — державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. Всі перелічені особи в господарському процесі виступають як сторони (позивач і відповідач); треті особи (із самостійними вимогами на предмет спору і без самостійних вимог на той предмет); прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави або громадянина.

Законодавче визначення, в якості засобу доказування, пояснення представників сторін не зовсім коректне, з урахуванням того, що в юридичної особи в силу її стану є представник. Прокурор, який бере участь у справі, також діє як представник. Але, коли громадянин — суб’єкт підприємницької діяльності діє в господарському суді самостійно без представника то, спираючись на ст. 32 ГПК, можна прийти до висновку, що його пояснення не можуть бути застосовані як докази.

До кола інших осіб, які беруть участь у господарському процесі, відносять судового експерта, але й як докази застосовуються висновок судового експерта і його пояснення, які судовий експерт може надавати у зв’язку зі своїм висновком. У господарському процесі також можуть брати участь посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Їхні пояснення використовуються як судові докази. У необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі, мають бути викладені письмово. Різновидом пояснення осіб є визнання. Під визнанням мається на увазі згода з фактичними даними і обставинами, якими інша особа обґрунтовує свої вимоги і заперечення.

Визнання факту не є визнанням позову, не є також обов’язковим для господарського суду. Для прийняття рішення суттєве значення мають правильна оцінка доказів, їх об’єктивний розгляд у сукупності. Повна та всебічна оцінка господарським судом доказів має важливе значення для винесення законного й обґрунтованого рішення. Під оцінкою доказів мається на увазі визначення судом достовірності та сили доказів.

Достовірність означає, що відомості, які вона надає, відповідають дійсності. Достовірний доказ повинен бути отриманий з надійного джерела інформації та якісного процесу формування доказу. Достовірність визначають при порівнянні кількох доказів, при оцінці всієї сукупності доказів по справі.

Достовірність — це якість доказів, яка характеризується точністю, правильністю відображення обставин, які входять в предмет доказування. Сила доказів теж важлива — це якість доказів, яка в основному визначається при вирішенні справи, це якість сукупності доказів, необхідних для вирішення справи. Оцінка доказів — це складна процесуальна й інтелектуальна діяльність суду, підпорядкована закону логіки пізнання під впливом правових вимог.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді в господарському процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 43 ГПК). Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення.

Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

Політекономія як політична наука 1. Політична економія вивчає всю систему економічних відносин в їх єдності і взаємодії з обмеженими продуктивними силами та політичними, ідеологічними і соціальними інститутами суспільства. Вона, пізнаючи закони, показує, як люди і суспільство мають здійснювати кінцевий вибір рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти різні товари і послуги, розподіляти й обмінювати їх з метою максимального задоволення потреб людей. Політичну економію вивчають, тому що вона: а) розкриває соціально-економічну сутність суспільства та ступінь його розвитку; б) виявляє закони і принципи, які регулюють поведінку людей та їх відносини у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання різноманітних благ; в) озброює суспільство економічними знаннями, необхідними для прийняття правильних фундаментальних рішень.

Політична економія використовує різноманітний інструментарій для дослідження економічного життя суспільства: всезагальні методи та різні конкретні способи і прийоми. До останніх належать: метод наукової абстракції, індукція і дедукція, принципи єдності логічного й історичного, статистичні спостереження, збирання й упорядкування фактів, моделювання процесів, складання графіків, використання числових і алгебраїчних прикладів та ін.

Виведені економістами узагальнення називаються „теоріями”, „категоріями”, «законами», «принципами», «моделями». Формулювання цих узагальнень становить завдання політичної економії. Позитивна політекономія описує факти, наявні процеси і відносини в даній економіці.

Нормативна політекономія уособлює в собі оцінні судження («що має бути»). Політична економія виконує перш за все пізнавальну функцію: вивчає і пояснює процеси та явища економічного життя на основі наукового доказу. Крім того, політекономія виконує практичну, ідеологічну та теоретико-методологічну функції. Економічні інтереси, його об’єкт і функція Економічні інтереси та їх структура. Люди, домогосподарства, підприємства та інші структури суспільства, вступаючи між собою у зв'язки, переслідують певні економічні інтереси. Варто взяти на увазі, що інтерес, по-перше, є похідним від категорії «потреба » і, по-друге, виступає як форма прояву економічних відносин людей.

Економічний інтерес — це реальний, зумовлений економічними відносинами та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій людей щодо задоволення потреб. Економічний інтерес є перш за все породженням і соціальним проявом потреби, її усвідомленням. Але реалізуються інтереси через трудову, господарську діяльність людей, їхні економічні відносини. У навчальній літературі можна зустріти дещо інші трактування економічного інтересу: «Економічний інтерес — це вигода, якої досягають у процесі реалізації економічних відносин» (Гальчинський А. Основи економічних знань.

63); «Економічні інтереси — це спонукальні мотиви господарської діяльності людей, зумовлені їх місцем у системі відносин власності і суспільного поділу праці, притаманними їм потребами» (Политическая экономия / В. Ожерельев и др. Виходячи із сутності економічних інтересів стає зрозумілим, чому вони виступають могутнім двигуном економічного прогресу, створюють таку силу, яка приводить у дію всю економічну систему суспільства. Інтереси формуються і реалізуються через практичну діяльність людей. Зміст інтересів визначається матеріальними умовами життя, місцем, яке вони посідають в історико-конкретних виробничих відносинах, а також політичними, моральними та соціальними факторами. Сучасні суспільства є класовими. У зв'язку з цим в інтересах людей знаходить своє відображення їх класова належність.

Так, клас капіталістів має інтереси, відмінні від інтересів робітничого класу чи селянства. Капіталісти є власниками промислових, торговельних підприємств, різних посередницьких структур, рекламних агентств, земельних ресурсів, транспортних систем тощо. Їх економічний інтерес полягає в розширенні масштабів власного виробництва, нагромадженні капіталу, зростанні особистого багатства і споживання. У робітника свій інтерес — знайти роботу, підвищити кваліфікацію, заробити на життя, мати можливість утримувати сім'ю, своєчасно заплатити за квартиру чи за лікування. Інтереси визначаються становищем відповідного класу чи соціальної групи в суспільстві, а в кінцевому результаті — пануючими формами власності. Розглядаючи значення об'єктивних факторів, які впливають на суть економічних інтересів, варто наголосити і на тому, що вони залежать також від самого соціального суб'єкта, його свідомості, соціальної активності, місця в суспільстві тощо. Ці обставини ускладнюють структуру економічних інтересів, оскільки людина виступає не тільки як представник певного класу, а і як Індивід, який має певний рівень свідомості, особисту позицію до явищ економічного життя та участі у трудовому процесі.

Господарський Процес Шпори

Тому в системі економічних інтересів слід виділяти індивідуальні інтереси. Зростання добробуту кожного, його місце в суспільному виробництві значною мірою залежить від участі в трудовій діяльності, підприємництві, винахідництві, від порядності, кваліфікації, дисциплінованості. В особистому інтересі проявляються відносини між працівником і суспільством у цілому, а також між працівником і підприємством за формами участі у виробництві, розподілом доходів, вирішенням трудових суперечок, умовами праці та побуту та ін. Крім особистих і класових інтересів існують також інтереси трудових колективів та економічні інтереси держави. Інтереси трудових колективів фіксуються при укладанні трудових договорів і реалізуються у процесі спільної праці, участі у розподілі прибутку, підтриманні соціального партнерства тощо. Держава реалізує свої економічні інтереси, які за суттю можна вважати загальнонародними: засоби економічної політики, розподіл національного доходу, регулювання суспільного виробництва, проведення політики соціального захисту. Роль економічних інтересів держави як своєрідної форми загальнонародних інтересів поступово зростає.

Держава, крім того, виконує функцію згладжування суперечностей між інтересами класів і соціальних груп. Варто усвідомлювати, що існують різні способи впливу на інтереси людей, за допомогою яких забезпечується їх участь у виробництві.

Ці способи — різноманітні. Проте головними з них є такі: 1) позаекономічний примус; 2) економічний вплив на інтереси людини; 3) моральне і матеріальне заохочення трудової активності. В останньому разі велике значення мають особиста свідомість, трудова активність і бажання будь-що піднести свій престиж на підприємстві і в суспільстві. На практиці всі ці способи впливу на інтереси людей співіснують і так чи інакше поєднуються. I Проте найбільш активно використовується система економічного примусу на інтереси людей: продаж робочої сили робітниками під загрозою голоду, інтенсивна праця завдяки наявності безробіття, збиткова робота підприємства, щоб уникнути банкрутства і розорення тощо. Перехід України до ринкових відносин посилює вплив на інтереси людей важелів саме економічного примусу.

Товар і його властивості Властивості товару та його суперечності. В умовах товарного виробництва кожне благо виробляється як товар. Він являє собою економічну клітинку товарних відносин. Як клітинка є складовою всіх елементів живого організму, так і товарні відносини пронизують усі зв'язки спеціалізованого товарного господарства. Обмін товарів — складне явище економічного життя, саме в обміні приховані і зосереджені таємниці ринкової економіки.

Тому аналіз сутності товару є важливим аспектом предмета політичної економії. Товар є попередником багатьох інших економічних категорій ринкової економіки — грошей, капіталу, найманої праці, капіталізму та ін. Тому, щоб зрозуміти ці та інші категорії сучасної економічної системи, важливо пізнати і зрозуміти сутність товару. Американський економіст П.

Самуэльсон вважає, що товар — це економічне благо, яке є відносно рідким. Таке визначення скоріше стосується однієї з властивостей товару, а не його сутності. Товар — це насамперед продукт виробництва, здатний задовольняти яку-небудь потребу і призначений для обміну.

Далі ми побачимо, що товаром можуть бути і такі. Блага чи ресурси, які не є результатом виробництва (земля, корисні копалини, інші продукти природи). Кожен товар має кілька властивостей.

Слідуючи за К. Марксом, у нашій літературі традиційно називають дві властивості товару: споживчу вартість і вартість. Щодо цього аспекту питання у авторів є дещо інша думка: товар, крім цих властивостей, має ще одну властивість, а саме — відносну рідкість. Термін „споживна вартість” є ідентичним поняттю «корисність». Властивість товару задовольняти будь-яку потребу людини називається його корисністю. Інша властивість товару — це його відносна рідкість. Все те, що продається, має бути обмеженим, тобто рідкісним.

У світі, який він є, навіть діти знають, що на питання «який з двох?» не можна відповідати «обидва». Ця рідкість є іншим вираженням закону зростаючих потреб та закону обмеженості виробничих ресурсів. Якби всі блага, що виробляються, не були щодо наших потреб відносно рідкісними, тоді не було б економічних благ, товарів і грошей. Всі блага були б безплатними, як повітря. Наступна властивість товару — іде його вартість.

Продукт, який суспільство виробляє в необмеженій кількості, не може бути товаром, він не може містити в собі таке економічне явище, яке політична економія називає вартістю. Вартість є категорією відносно рідкісних благ, які за цих умов виступають як товари спеціалізованого виробництва, з іншого боку, вона є категорією спеціалізованого виробництва та відносин обміну. У сфері обміну товарами виникає і функціонує категорія мінової вартості. Мінова вартість характеризується перш за все як кількісне співвідношення, пропорція, в якій один товар обмінюється на інший. Ринкові відносини, їх суб'єкти і об'єкти.

Ринкові відносини — це відносини і зв'язки, які складаються між продавцями і покупцями в процесі купівлі-продажу товарів. Суб'єктами ринкових відносин є споживачі, виробники і постачальники ресурсів. Споживачами виступають ті суб'єкти, які мають гроші: підприємці, наймані працівники, дрібні товаровиробники, пенсіонери, учні та студенти. Таким чином, суб'єктом ринкових відносин виступає майже все населення країни. За умов ринкової економіки щоб споживати, потрібно спочатку купити на ринку.

Виробниками продукції виступають підприємства — капіталістичні і прості товаровиробники. Вони виробляють товари і послуги, які мають задовольнити потреби споживачів — покупців. Постачальниками ресурсів, таких як земля, праця, капітал і підприємницький хист, є власники цих ресурсів. Землю як виробничий ресурс постачають землевласники, працю — її носії — робітники, інженерно-технічні працівники, менеджери, інші спеціалісти. Капітал постачають власники засобів виробництва — капіталісти, а підприємницькі здібності — підприємці. При аналізі ринкових відносин прийнято також виділяти два таких основних суб'єкти: домогосподарства і підприємства. Ці суб'єкти властиві для моделі чистої ринкової економіки, за якої роль держави в економічних процесах мінімальна.

Домогосподарства виконують дві основних функції в ринковій економіці: вони є основними постачальниками всіх економічних ресурсів і водночас основною видатковою групою в національному господарстві. Підприємства є другим основним компонентом приватного сектору. Підприємства — це основна ланка народного господарства, яка забезпечує виробництво товарів і послуг та здійснює комерційну діяльність з метою одержання прибутку. Підприємства, як і домогосподарства вкрай різноманітні — від гігантів, таких як холдингова компанія «Луганськвугілля», яка має 35 підприємств із загальною кількістю 29 тис. Працівників1, до крихітних майстерень і бакалейних крамничок — з одним-двома працівниками.

У змішаній ринковій економіці важливим суб'єктом ринкових відносин є держава (за визначенням західних економістів —уряд). Держава і ринкова система ділять між собою основні фундаментальні проблеми ринкової економіки. Завдяки цьому функціонування приватного сектору на основі ринкової системи модифікується державним сектором різними способами, такими, наприклад, як перерозподіл доходу і багатства; коригування розподілу ресурсів, контроль за рівнем зайнятості та інфляції тощо. Основними об'єктами ринкових відносин є: 1) товари і послуги, які постачені на ринок або які можуть бути постачені за певного рівня ціни. До товарів ми включаємо і капітальні блага, тобто засоби виробництва; 2) робоча сила, або праця; 3) земля та інші природні ресурси; 4) нерухомість: будівлі, споруди, житло. Антимонопольне законодавство Конкуренція, як було показано вище, за своєю природою явище суперечливе.

Суперечливість ця полягає в тому, що кожен власник (приватний, колективний, груповий) прагне до монополії, бо вона гарантує високі прибутки, суспільство ж у цілому від монополії має збитки й тому прагне усунути або обмежити її. А це означає, що для збереження конкуренції суспільство повинно сприяти організації певної системи конкурентних відносин. Як же цивілізований світ захищається від монополізму? Напрями захисту продиктовані самим характером монополізму. По-перше, на тих ринках, де є умови для виникнення 'природного монополізму', тобто, де є перешкоди для ефективного функціонування ринкового механізму, створюються державні громадські регулюючі органи для контролю за економічною поведінкою суб'єктів ринку, схильних до використання свого монопольного становища виключно у власних інтересах.

Так, у США близько 10% ВНП виробляється регульованими галузями. По-друге, там, де монополії формуються на підприємницькій основі, тобто виникають виключно з метою забезпечення засновникам монопольного прибутку за рахунок інших суб'єктів ринкових відносин шляхом штучного обмеження конкуренції, громадський (державний) контроль набуває форми антимонопольного законодавства, яке передбачає стримання або запобігання розвитку монополій. Отже, в першому випадку мова йде не про ліквідацію або обмеження сфери діяльності природних монополій, а лише про введення їх діяльності в регульоване русло. В другому випадку законодавство про штучні (підприємницькі) монополії, як правило, має заборонний характер. Це особливо проявилося в перших антимонопольних законах, прийнятих у США.

Зокрема, в знаменитому антитрестовському законі Шермана (1890р.), відомому як 'хартія економічних свобод', записано прямо, що будь-яка угода, що має за мету обмеження виробництва або торгівлі, оголошується незаконною. А будь-яка особа, яка прагне монополізувати яку-небудь частину виробництва або торгівлі, вважається винною в скоєнні злочину. Закон Клейтона, прийнятий у 1914 р., дещо посилив зміст закону Шермана.

В ньому оголошується поза законом цінова дискримінація покупців, забороняються 'примусові' угоди, згідно з якими виробник може диктувати покупцям умови реалізації своїх товарів. Перші антимонопольні законодавчі акти в Європі були прийняті в 30-ті роки 20 ст. При великій різноманітності всі вони передбачають головне - забезпечення свободи конкуренції шляхом обмеження монополізму.

Отже, якщо узагальнити захисні заходи від монополізму, які проводяться в країнах з послідовно сформованою ринковою економікою, їх можна звести до наступного: 1. Більшість розвинутих країн світу прийняла законодавчі акти, згідно з якими утворення об'єднань картельного типу між підприємствами заборонено. Це зроблено з метою захисту конкуренції за цінами. Одночасно законодавства передбачають реєстрацію товарних знаків і марок товарів для того, щоб зробити можливим диференціацію продуктів і конкуренцію за таким важливим параметром, як якість.

Державою регулюються, як правило, й загальні умови угод, тобто межі, в яких може укладатися господарський договір. Значна частина текстів договорів заздалегідь визначається законодавцем і не може бути змінена сторонами, що домовляються.

Зроблено це для того, щоб постачальники не могли нав'язувати свою волю покупцям. Рівень концентрації в окремих галузях настільки високий, що в них існують такі великі господарські одиниці, які в змозі встановити своє панування над ринком і без укладання картельних угод. Тому в більшості країн законодавство регулює і це питання.

Для цього виділяються різні критерії монополізації ринку, про що мова йшла вище. Щоб визначити, чи є ціни, за якими продаються товари, конкурентними чи монопольними, органи влади проводять їх аналіз, здійснюють контроль над прибутками та витратами, порівнюють з цінами на інших, паралельних ринках. Україна, формуючи ефективне ринкове середовище, теж зробила перші кроки до цивілізації конкурентних процесів, свідченням того є прийняття в 1992 р. Закону 'Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності'. Суть підприємництва та умови його існування. Підприємництво — це самостійна, ініціативна господарська діяльність громадян, що спрямована на отримання прибутку (доходу) і здійснюється від свого імені на власний ризик та під свою особисту майнову відповідальність чи юридичної особи — підприємства (організації).

Щодо Закону України «Про підприємництво», то там зазначено, що підприємництво — це самостійна ініціатива, систематична на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою отримання прибутку. Якщо діяльність фізичних або юридичних осіб не пов'язана з отриманням прибутку, то вона не може вважатися підприємницькою. Сучасна економічна наука вивчає підприємництво як вид діяльності, в основу якого покладені такі ознаки: 1) свобода вибору термінів і методів діяльності, самостійність у прийнятті рішень; 2) постійна наявність фактора ризику; 3) орієнтація на досягнення комерційного успіху; 4) інноваційний характер діяльності. Підприємництво — не лише особливий вид діяльності, а й певний стиль і тип господарської поведінки, яким притаманні:. ініціативність і пошук нетрадиційних рішень у сфері бізнесу;. готовність наражатися на ризик;.

гнучкість і постійне самооновлення;. цілеспрямованість і наполегливість у бізнесовій діяльності. Крім того, підприємництво — це комплекс особливих функцій, що виконуються в економіці, спрямований на забезпечення розвитку та вдосконалення господарського механізму, постійне оновлення економіки господарюючих суб'єктів, створення інноваційного поля діяльності. Сучасна економічна література виокремлює три головних функції сфери підприємницької діяльності:. ресурсну (формування і продуктивне використання капіталу, трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів);. організаційну (організація маркетингу, виробництва, збуту і реклами та інших господарських прав);.

творчу (новаторські ідеї, генерування та активне використання ініціативи, уміння ризикувати). Із зазначеного вище випливає такий важливий висновок: підприємництво має завжди супроводжуватись науково-технічною, організаційною і комерційною, економічною творчістю, новими підходами до вирішення господарських завдань; воно зумовлює особливий, антибюрократичний стиль господарської поведінки, підвалинами якої є, з одного боку, постійний пошук нових можливостей і ресурсів, а з іншого — персональна відповідальність за наслідки своєї діяльності.

В Україні суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути: — громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності та дієздатності; — юридичні особи всіх форм власності, установлених Законом України «Про власність». Об'єктами підприємницької діяльності є товари, продукти, послуги. Підприємницька діяльність здійснюється згідно з чинним законодавством:. без використання найманої праці;. з використанням найманої праці;. без утворення юридичної особи;. з утворенням юридичної особи.

Шляхи розв'язання глобальних проблем. Тенденція до зростання ресурсів, що відволікаються на військові потреби, веде до загострення економічних і соціальних проблем у багатьох країнах, негативно впливає на розвиток цивільного виробництва і рівень життя народів. А потреби вирішення глобальних проблем постійно і гостро вимагають змін на користь цивільних потреб національних пропорцій між ресурсами, що йдуть на воєнні і мирні цілі, тобто демілітаризування економіки. Демілітаризація економіки країни — це роззброєння і ліквідація оборонних галузей виробництва. Оскільки мілітаризовані галузі становлять воєнно-промисловий комплекс країни, то демілітаризація ВПК передбачає конверсію підприємств, що працюють на оборону.

Конверсія — це зміна пропорцій розподілу фінансових, людських і матеріальних ресурсів між цивільною і воєнною сферою, переключення в ході роззброєння воєнного виробництва та інших видів військової діяльності на мирні цілі. У багатьох розвинутих країнах, а особливо в колишніх радянських республіках, активно триває процес конверсії воєнного виробництва, на яку покладались великі надії у зв'язку з вивільненням значної кількості виробничих потужностей і робочої сили. Проте в дійсності конверсія виявилась справою досить дорогою як в економічному аспекті (переоснащення складного і специфічного обладнання), так і в соціальному (масове скорочення працівників оборонних галузей і чисельності збройних сил). За оцінками експертів, початкові витрати на конверсію перевищують витрати на гонку озброєнь.

За цих умов вихід може бути лише один: народи всіх країн спільно і організовано мають здійснити ядерне роззброєння, суттєво зменшити військові витрати, подолати міжнаціональні та внутрішньонаціональні воєнні конфлікти. Складний комплекс проблем виникає на стику взаємовідносин суспільства, людини, природи. Глобальні проблеми суттєво впливають на структуру і механізм суспільного відтворення і формують якісно новий еколого-економічний тип відтворення; впливають на біологічні і соціальні аспекти відтворення не тільки робочої сили, але й людської популяції взагалі. Однією з таких проблем є ліквідація зубожіння, голоду, хвороб, безробіття і неграмотності, які охоплюють великі зони сучасного світу. Зараз у світі більше голодуючих, ніж будь-коли в історії людства.

Бідність і відсталість характерні перш за все для країн, що розвиваються, де проживає майже 2/3 населення планети. Тому дану глобальну проблему часто називають проблемою подолання відсталості країн, що розвиваються. Сьогодні у найбідніших країнах близько 1,2 млрд осіб живуть нижче порога зубожіння, понад 1 млрд неграмотних, понад 1,5 млрд позбавлені елементарної медичної допомоги, кожна третя дитина до 5 років голодує.

Підручник Господарський Процес

Відсталість слаборозвинутих країн ускладнюється демографічною проблемою, яка полягає в несприятливих для економічного розвитку динаміці населення та зрушення у його віковій структурі. Особливої гостроти демографічній проблемі надає той факт, що понад 80% приросту світового населення припадає на країни, що розвиваються. Ареною демографічного вибуху нині є країни Південної Африки, Близького та Середнього Сходу, меншою мірою Південної Азії. Населення країн, що розвиваються, збільшилось за 1990-ті рр. На 16%, у той час як чисельність жителів розвинутих країн лише на 5%, а в постсоціалістичних країнах залишилась на попередньому рівні. Величезні масштаби зубожіння та відсталості викликають сумніви в тому, чи можливо взагалі говорити про нормальний розвиток і прогрес людського суспільства, коли переважна частина жителів планети опинилася за межею пристойного існування.

Проблема рідкості ресурсів і зон зубожіння набирають загальносвітового характеру. Для її вирішення потрібна така система заходів:. динамічний розвиток слаборозвинутих країн у соціально-економічній і науково-технічній сферах;. новий світовий порядок, який гарантуватиме реальну допомогу відсталим країнам у вирішенні їх проблем. 2 Функції політичної економії Функції політичної економії. Політекономія виконує насамперед пізнавальну функцію. Вона покликана вивчати і пояснювати процеси і явища економічного життя суспільства на основі наукового доказу.

Будь-яке знання цінне тим, що може служити керівництвом до практичних дій для суспільства. Тому політична економія не повинна обмежуватися простою констатацією фактів. Наука зобов'язана відкривати закони, що управляють економічними процесами, і розробляти шляхи їх використання. Отже, з пізнавальною функцією політичної економії тісно пов'язана її практична функція. Практична функція політичної економії полягає в тому, щоб допомагати людям зрозуміти наше суспільство: описати, пояснити і спрогнозувати економічний прогрес, наприклад, необхідність переходу до соціально орієнтованої економіки.

Віддача від політ-економічних досліджень найбільша тоді, коли економічні знання застосовуються в розробці політики, яка спрямована на побудову кращого суспільства. Ця відмінність між теорією науки та її застосуванням на практиці є центральною для сучасної політекономії. Політична економія виконує також ідеологічну функцію. Багато питань політичної економії мають прямий вихід на ідеологічну сферу, зачіпають ідеологічну боротьбу різних суспільних сил, і волю яких виражають відповідні партії. Так, в Україні діють ліві партії (комуністична і соціалістична), праві партії (ліберально-демократична, народний рух України, республіканська тощо), центристські партії (соціал-демократична, народно-демократична і т.д.).

Ідеологічна функція нашого навчального посібника полягає в обґрунтуванні для України вибору відповідної моделі змішаної економічної системи, яка повинна замінити соціалістичну систему радянського зразка. Цілком очевидно, що цю функцію політична економія має виконувати на основі наукового доказу, шляхом розкриття й узагальнення реальної дійсності, вироблення сучасного економічного і політичного мислення. Потрібно довести на системі фактів, що, наприклад, одержавлена соціалістична економіка не може мати майбутнього через певні суттєві недоліки чи вади, характерні для неї. Ще одна функція політекономії — методологічна.

Політична економія виступає як теоретичний фундамент цілого комплексу економічних наук — галузевих (економіка промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту та ін.) і функціональних (економіка праці, фінанси, грошовий обіг і кредит, економічна статистика). Крім того, низка економічних наук перебувають на стику різних галузей знання — економічна географія, теорія управління (менеджменту), історія народного господарства та ін., для яких політична економія теж є теоретичною основою. Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи Сутність продуктивних сил. Продуктивні сили — це система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи, відповідно до потреб людей створює матеріальні та духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці.

Вони виступають серцевиною економічної системи, становлять її матеріальну основу. На цьому етапі аналізу виробництва його можна визначати як цілеспрямоване функціонування продуктивних сил, яке забезпечує людина. Розглядаючи місце людини в системі виробництва, перш за все треба мати на увазі, що вона є фактором виробництва і його основною продуктивною силою. Без людини, людського фактора виробництво неможливе.

Підручник Господарський Процес 2017

Саме людина оживляє речові фактори виробництва, приводить їх у рух. По-друге, людина є творцем більшості відтворюваних засобів виробництва, таких як машини, сировина, інструменти, споруди, будівлі тощо. По-третє, людина організує виробництво матеріальних благ і послуг відповідно до своїх потреб, тобто забезпечує цілеспрямоване функціонування всієї системи продуктивних сил суспільства. Натуральна форма організації виробництва Сутність і риси натурального господарства. Натуральне виробництво — це тип господарства, в якому виробництво спрямовано безпосередньо на задоволення особистих потреб і потреб виробництва. Для натуральних господарств характерною є економічна замкнутість.

Це означає, що такі господарства повністю або майже повністю ізолювали себе від суспільного поділу праці. Натуральне господарство протилежне товарному, яке виробляє продукти для продажу. В умовах натурального господарства проявляються такі риси економіки: 1) господарська одиниця не бере участі в суспільному поділі праці, хоча останнє може мати певний ступінь розвитку і використовується більшою чи меншою кількістю інших господарських одиниць. До розкладу первіснообщинного ладу і виникнення першого великого поділу суспільної праці натуральне господарство було абсолютною формою його організації в суспільстві (общині); 2) кожне натуральне господарство намагається виробляти необхідні життєві засоби, тобто фонд життєвих благ для виробника і членів його сім'ї. Цей фонд виступає засобом людей до життя, відтворення їх; 3) засоби виробництва виробляються безпосередньо в господарській одиниці з тим, щоб процес виробництва був забезпечений не тільки земельними ресурсами, а й засобами виробництва, створеними в даному господарстві. Економічною основою натурального господарства є сільське господарство і домашня промисловість.

Домашня промисловість являє собою виробництво в сільському господарстві готових продуктів для особистого і виробничого споживання. Виготовляються вони із сировини, яка добувається чи виробляється в цьому ж господарстві. Домашні промисли є необхідною складовою натурального господарства. Варто мати на увазі, що домашня промисловість виникла в епоху первіснообщинного ладу, у більшості народів на стадії неоліту, коли формувались галузі землеробства і тваринництва. Домашня промисловість охоплювала такі виробництва, як ковальське, гончарне, ткацьке, столярне. Великого значення набули переробка в межах господарства продукції землеробства і тваринництва, виготовлення взуття, одягу, предметів хатнього вжитку. Найбільш ранніми й універсальними видами домашньої промисловості були: обробка дерева, шкір, войлока, плетіння корзин, вірьовок, виготовлення засобів риболовства, примітивних сільськогосподарських знарядь.

Домашня промисловість була складовою економіки докапіталістичних економічних формацій, особливо феодальної. Суспільство, в якому панувало натуральне господарство, складалося з маси розрізнених і роз'єднаних, досить однорідних господарських одиниць, кожна з яких являла собою відособлений, замкнений світ: патріархальне господарство, примітивна сільська община, феодальний маєток.